BIG.ZP.UA

 

BIG.ZP.UA | БЕРДЯНСКИЙ ИНТЕРНЕТ ГИД | ВКОНТАКТЕ

ТУРИСТИЧЕСКИЙ ЦЕНТР "КУРОРТНЫЙ БЕРДЯНСК"

Thu03232017

Last update05:31:36 AM GMT

Profile

Layout

Direction

Menu Style

Cpanel
Back КУЛЬТУРА КАТАЛОГ: КУЛЬТУРА НАШ КРАЙ Над морем (завершення). Загибель Катерини

Над морем (завершення). Загибель Катерини

Ніч. Місяшно. Пяний Чупа, як попадя, харчить свою пісню, наче він не співає, а черевом стогне... З його піснї тільки й чути ся:
— „Во-о-оля гу-ля-а-ала!“
І сеє „воля гуляла“ таке одноманїтне, тяжке, за душу хапаюче! Чупа цілком не визнає милиць, з того не ходить, а рачкує...
От і зараз, прорачкувавши од своєї хати на серед двору, він голічерева впав на голу землю, звів голову і знов стогне...

 

Часом, знесилившись своїм стогнаннєм, старий попускав голову назад до землї і на якийсь час цілком затихав.
Тоді побічньому глядачеви здавало ся, що наче се  якийсь забитий вояка лежить на руїнах великого палацу: три старенькі Петрові хатки, що стояли пoкoйом, стїни того палацу, небо — йому накриттє, місяць —     Божа свічка у головах, а плескіт моря, листячий шелест — то-жалісна пісня по вмерлому!
Бурунець, що досягнув берега, злегінька плюнув на твердий песчаний гребінь і мілїонами діамантових краплинок стрельнув у гору!

Знесилена частина води язиком зализала на берег і на пісочку намалювала чорненьку райдужку. Се „камка" залишилась, а вода, хутко повертаючись до моря, злизує пісок, камінції, черепашку!
Вздовж берега, з щоденного бурунячого плескоту, зробив ся пісчаний гребінь. Ближче од нього до хат — ямка, за ямкою —аж до парканів гладенько.
Напів лежачи, спершись спиною в гребіня, тримаючи на руках дитину, сидить Катька.
Вєрка, Людька й Векла, лежачи ниць, дивлють ся на Катьку.
Іван з Данилом окремо собі змовляють ся, якої саме пори сеї ночи найкраще їм висипати cїточки.
Одсторонь — навколюшках сидить Наталка; вона годує Шурку і разом з дівчатами слухає Катьку. А Катька з певністю оповідає:
— А допіро нагайцї забігали цілим табором, зловили отамана Петра, тай забили... А балка та, де він з своїм товариством переховув ся, Петровою стала називатись...  Вода там по камінцях з джерела біжить...
Тятька казали, що під тим джерелом Петро свій скарб заховав... Те місце навіть камінцем визначене...
— Не камінцем, а на тім місці з землї тирчить ковалок старої дубини, а оттільки скарбу того нїяк не візьмеш, бо тїка,— озвав ся Іван.

Незабаром і Корчак надійшов до товариства — він босяка почав блукати по-над берегом.
— Тай неприємний же сморiд з води, — сказав Данило.
— Але користний, — одказав Корчак.
— Дуже бичком чути ся, — додає Іван.
Море затихло, але з берегу бурун ще був величенький, вода з нього, повертаючись у море, під Корчаковими ступінями вилизує язики... А ногам з того приємно, лоскотно, що як би так було лежачому, то заснув би навіки!
Чупа у себе в дворі саме звів голову, полїз у кишеню, витяг там пляшку, раз ковтнув з неї... Озирнув ся навколо увесь його двір спить —нїкому пляшку вкрасти!
Ось старий поставив її перед своїм оком саме проти місяця, приглядїв ся до рідкости...
Але її ще маєть ся досить — на якийсь час хватить.
І знов одноманітно затяї: — „Во-о-оля... гу-у-у-ля-а-а-ла"!

Про що сей стогін був — чи про те, що Чупа колись то на волю з крепацтва тїкав, чи то про колишну, стару козацьку волю плаче дідусь?! — А може се він так тяжко побиваєть ся за своєю ногою, котра завжди людинї волю дає?!
— Пятий день дїд Чупа пє, — закінчивши своє оповіданнє про „Петрову балку“, сказала Катька.
— А хто-с Цупі плинїс вотки, як не ти? На тли копійки полaсилась, — „протлиндикала" Векла.
— Накажи-ш мене Бох, не брала!!! А було так: дїдови не дають горілки, ну, він убачив мене тай почав благати : 
— „Катеринко, голубко, спаси, а то вмру на похміллє!“— от я й принесла...
— Шкода... — промимрив Данило.
Наталка, тримаючи Шурку за руку, поставила її у воду — брьохає разом з нею.
Корчак вийшов з води і ліг у ямці — межи Йваном та Данилом з одного боку, а инчою братією — з другого.
Дивлячись на гостро-блимаючий маяк, слідчий питає:
— А що буде взавтра?
— Дощ було б краще, вийшло б що-дня, — каже Данило.
— А може й вітер буде, — додав Іван.

Місяць високо виплив над море і кріз легенькі перисті хмарки аж вилїскуєть ся... Він великим кружалом повис під чорним південним небом.
Низова цілком залягла, але море стихія, і в хвилини великої тиші в повітрі, з берегу — воно все ж не вгаваючи, булькає, плескоче!
Проти місяця —водяна поверхня весело блище мілїонами жовтогарячих бугорків!
Такої чудової південної ночи й саму звичайну людину опановує поетичне натхненнє — увесь мир вона жадає любити!
Корчак теж захопив ся і мимоволї спитав ся в себе: Чом люди не змовляють ся, щоби не сваритись нїколи?
Чом не єднають ся так, щоб одно другого могло в пригодї підтримати?.
Чом вони навмисне не хочуть бути братами?
Погані люде!
Одганяючи од себе сумні думки і ще більше захоплюючись чарівним вечером, слїдчий, недумаючи, затяг :

„І блїдний місяц на
Ту пору,
З за хмари де-де виглядав"?

Своїм приємним тенором він дуже доладно взяв наголос cїєї ліричної „Кобзаревої" піснї.
Очевидяче мотив давно був відомий старим бережанам, бо до співу раптом прилучились і Йван з Данилом; і хоч їхній спів був одноголосий з Корчаковим, але ж, з легеньким плескітом моря, при сих маленьких наївних слухачах — виходило дуже приємно!
Пісня найбільше Катьку вразила, вона слухала її без жадного звороту — усією своєю істотою...
Проти місяця, Катьчині перлові зуби, наче світили ся з рота; а губи, з широкого рота, склались у янголячу усмішку.

„Коли подивлять ся, що вбитий,
З переполоху, ну втїкать"!

Закінчила ся пісня.
Катька, блимнувши своїми великими, блакітними очима, сказала:
— А от як у піст утонув Павка Брехарин, то його так боялись роздягати!
А мате, то аж не підійшла... Оно дві бабі знайшло ся— Мотря Криворучка та Одарка Панасова... А до помочи їм пристав Савка Комедія... А труну робив Мартин Мор. Боже, яку він велику труну зробив — аж два чоловіки туди б улїзло!
— А як же того Павку знайшли? — спитав ся зaцїкавлений Корчак.
— Його на „Петрову балку" викинуло, а там і впізнали по сорочцї, по жакетцї, та по чоботях... За пазухою раки, а в карманах бички... Вух нема, брови раки повиїдали, а рота теж нема...
— Бачте, ви раки, бички любите, а от їх і не можна їсти, вони Павку їли, — лукавенько шпигонула Катька слідчого.
— Ходїм но, Данило Петровичу, обійдемо свої виноградники хоч кришку попугаємо виноградарів, — сказав Іван.
Данило з Іваном пішли на гору.

— А як же вони тонули— за якийсь час спитав ся Корчак.
Катька раптом прокашлялась і сказала:
— Та на першім тижнї, у піст, поїхали хлопції на „Денисову косу" [Обіточну Косу. – Прим.] канбулу ловити, а було холодно, а під парусом, душобкою... Вітер дунув, а їх і перекинуло... А з Павкою було ще два — Сашка Брехун та Семен Зілєзо. Павка піймав Сашку за руку, а сей як закричить: — „пусти мене, а  то й я утону!" — Дак він до душогубки підплив і держав ся за неї руками, дак Семен як крикне на нього: —„Не держись, а то перекинута гапка двох не держить – ти ж плаваєш!" — А тодї Павка й каже: — ,як же ви мінї такії товариші, дак прощавайте, уже я буду потопать“!
І втоп...
Настала тиша — навіть з берегу вода наче не хлюпає... Замовк і Чупа.
— Кажуть, Павкина душа що-вечера проти самої Брехариної хати виходить і тоді вона кілька разів пірникозою крикне, тай сховаєть ся, — сказала Векла.
— А хто на сей крик першим откликнеть ся, той умре, — додала Вєрка.
— От я вчора чула й не одкликнулась, — промовила Людька, ближче пригортаючись до Катьки.

Десь далеко в морі заскиглила збуджена чайка... — Кожне нервово здрігнуло ся — цілком принишкли!
Усяке боялось забалакати...
— „Во-о-оляaa…  гу-у-уляaала“!
Товариство наче пробудила ся.
— Певне старий Чупа хутко вмре, — весело сказала Катька.
— І що б було йому ще хоч кришку помовчати, хай би хтось инчий забалакав... От дурний, — сумливо промовила Людька.
Маленятко, що перше було наруках у Катьки, уже спало на пісочку.
Наталка сиділа при гуртї, —її Шурка склубочившись смашно сопла у материній пеленї.
Вєрка з Людькою, лежачи ниць, ліктями спирались у пісок, а личики їхнї лежали в долонях і з приємністю позирали на свою вдалу сестричку, Катьку, наче їхнї оченятка в сю хвилю свідчили:
— „Катеринко, ми тебе любимо за те, що ти так дуже любиш правду, от ти й тут не збрехала!"

— А ще шо про Павку? — спитав ся Корчак.
А його як найшли, то забрали на ялик, везти мали... А взяв ся везти Павкин батько, старий Брехаря... А тут як узяла ся буря, дак чуть Брехаря не згубив Павки, давже насилу згадав, що утопленика не можна везти морем, бо й його загубиш і сам утонеш... Тодї вилїзли ми на берег і дожидались аж поки дроги з города прийшли і вже аж у ночи привезли Павку додому, і не бачив нїхто... Та вже утром почали уcї люде збігатись у сарай, та глядїти на його!
— А ти, Катю, теж була? — спиталась Наталка.
— А  то як же-ш, і я ходила...
— А який же він?
— А він був товстий, надужий!  Так і Боже, як жалко було —ycї люде плакали... Здорово плакали!
А мате, то хоч-би-ж тобі пxикнула!

Їй було дуже тяжко, от і не плакала, —сказав Корчак, згадуючи, що про таке саме він десь читав.
— Та вона ж йому мачуха, —одказала Наталка.
— Та ще й третя, —підтримала Векла.
— Мовчи! —гримнула Катька на сестру, щоб та не виривала ся.
Дак брат Сьомка є в Павла, —  оповідала Катька далї — йому шишнадцять лєт, а ма-а-ле-е-енький. Дак він як узнав, що Павка втонув; а мате саме була у нїмецькій калонії, дак він за нею: — „мамо, ідіть до дому..." — А не каже чого. — Та біжить поперед неї, та, Боже, як плакав!.
Він так дуже плакав!!!
А люде дивились на нього і теж дуже плакали!
— Аще в них є маленький хлопчик, дак той теж, і Боже, як плакав! А мате не плакала... — закінчила Катька.
Місяць ще вище підбив ся... Море як кришталь, анї здвигнеть ся!  Хмари розійшли ся, а небо ясне, як у день, майже зірок не видно...
„Во-о-оля гуy-у-ляa-а-ла!
— От проклята мате, і не плакала!. бідкаєть ся Вєрка, цілком сонна, плентаючись у гуртї до хати.

__________________________________

За бичками.

За південь.
З тоненької білої плїнки на небі здаєть ся так, наче над землею нависла легесенька павутиняча cїтка.
Море ледаченько плеще, а вся безкрая вода з нього жовтіє — танцює на сонцї.
По обіді Корчакови нудно —він іде до Йвана, випросив у того гапку, щоб то їхати по бички.
З ним упросилась і Катька. А за cїєю завжди потягнеть ся й Олексина дочка — Векла.
Гапку зіпхнули на воду. Дївчата гребуть. На водї спека більша, нїж з берегу. Корчак, розпарившись, лежить на човнї і  знехотя кермує дівчатами.
Обидві струнки: Катька кругловида; у Векли лице продовгувате, як у батька... Векла „тлиндикає” остiльки, що в балачцї показує на кривороту, звідси й продражнили її „криворотою".  — Як же мовчить, то вираз обличча клясичний. У Векли тяжче йде весло, вона насуплено натискає на нього, сперечаєть ся, аби не піддатись сестрі!
Весела Катька постерегла се давно; стреляючи на берег очима, вона яхидно усміхалась і задерикувато бурмотала звичайну лїщанську пісню:

„А как мінє надаєлі
Бердянськиї кавалєри,
А ще хуже допєклі
Лїщанськії індюки“...

— Векла, Векла, дивись, он Захарка поєхав! Твій жених! — залишаючи співати, кричить Катька.
Здовж берега cїрою конякою плентала ся двохколеса водовозка.
Векла засоромила ся й ще дужче натиснула на весло.
Гапка закрутила ся на місцї.
— А чом же Захарка не твій жених? — без жадної уваги на човна, спитав ся слїдчий у Катьки.
— Унеї женишок Палїкашка Пацан, вона його женишка, — зачервонївшись, пробелькотала Векла.
— А любить же він Катьку?
— О, ще йяк!
— А по скільки-ж вам лїт?
— Веклї отce з тиждень, як пятнадцятий іде, а мінї другий
тиждень на чотирнадцятий!— звискоком одказала Катька.
І ся козирь-дївчина — залицяючись, вирівняла у себе на шиї разочок коралів.

Одїхавши з берега далеченько, громада довго сперечала ся, де-б то їй краще закинути „кошки". Дівчата намагали ся, щоб як найглибше було, Коpчак-же мав стати проти рогу дачі Італїйця Купи-Раци, тут, казав Іван, на днї багато камінців, по них найбільше швендяє бичок.   Стали на гони з берега.
Петро лишивсь на  кормі, Векла в серединї, а Катька на носї.
Кожне взяло по парі вудок, нанизало на них величенькі ковалки мяса; поспускали на дно.
Якийсь час сидять мовчки:
— Не клює, проклятий бичок! — озвалась Катька.
— А з чого-ж він не клює?— ледачо пита Корчак.
— Та душно — увесь у море повтїкав.
— То коли-ж він ловить ся?
— Та зімою, а лїтом десь у глибу подїв ся...
Ще з-пів години постояли, а в сей час Катька з Веклою сперечають ся.

Катька гострійша, вона раптом наступає на подругу, і бувши сама з себе задоволеною, лукаво стріляє очима на слїдчого.
— А твой отєц вигнав мать, — каже Катька.
— А за що ж він її вигнав? — пита Корчак.
— А так — напив ся тай виганяє матїр і всїх дітей: — „ідїть каже, собі з хати, а менї Веклу зоставте".
— А твій тятька на первого мая хотїв чашкой ударити матїр, та чашку об землю розбив, — одбивається Векла.
— Ну, тож тільки раз за всю жисть, а твій завжди, —зачервонївшись одказала Катька.
— І не завжди, а от твій то матїр чашкою мав ударити...
— Та тож він тільки розсердив ся за те, що йому не дали його чашку, він розбив чужу! Він більше нїколи сього не зробе...
Аби злапати бичка, треба, щоб гачок з наживкою лежав на  днї моря, а щоб течія води не зносила мняса, то на чверть аршина вище гачка чепляєть ся величенький свинцьовий грузик, допіро наживка у водї хвилює над землею.

Лежачи у човнї голічерева, на містку, Корчак тримав одну вудку в руцї, друга так лежала. У другий руці була часопись.
Заходила „верхова", з берега знїмав ся бурунець, котрий одноманітно коливає човном. Часом він гапку остiльки підкине в гору, що вся волосїнь з вудки випростала ся — за волосїнню потяг ся й грузик... Рибалка мерщій зриваєть ся, похапцем тягне вудку, а там—нїчого, навіть уся наживка ціла!
Обдурив ся... Досадно!
А саме-ж так байкало ся... Не душно, й людина спянїла...
— Петро Йванович, поїдем у глиб, там бичок! —капризує Катька.
Мусили їхати ще на цілі гони в глиб, і знов позакидали „кошки“.
Але-ж бичок і тут не йде!
— Дє-е-е-евки-и-и!!!— раптом закричала Катька.
— Ка-а-атька-а-а!!!— одгукнуло ся кілька піскучих дївчачих голосів з того гурту, що проти гапки купав ся з берегу.
— Не кричи, бо бичок і так не йде, —гримнула Векла.

А за хвилину Катька сказала:
— А я-б допливла до берега.
— А я хоч і плаваю, дак боюсь морської свинї “*” ще за ногу вхвате, — одказала Векла.
— Морська свиня живого чоловіка не трога! — притиснула Катька.
Корчак без жадної уваги на дївчачу суперечку, залишив і другу вудку, покинув часопись; лежачи повернув очи у глиб моря, стежив за тим, що грязна машина стоїть вдовж того „каналу“, котрим з глибу йдуть у порт закордонні суда.
Пароходик двома залїзними баржами бруд з-під машини, од  „каналу“ мусить завезти праворуч рівнолежно берегу верст за дві і там висипати назад у море, по за „бакана" “**”.  Але-ж парохід з-пів верстви не додибав до „бакана“ і тут тобі одразу — „клаць клаць!“ — І обидві баржі, враз спорожнившись аршинів на три позростали над водою!  Пароходик з баржами повернув ся назад до „каналу“.
Виходить, капитан висипав бруд проти Сібірного дачі, і хоч се за верству од берега, але-ж ударить низова, замулить тутешнїй чистий пісчаний берег, гори черепахи накида!
— Досадно!

І тут обдурюють! - подумав слїдчий.
— Чи ти не сказилась? — раптом сказав він, убачивши, що Векла, розібравшись, по-лїщанському стояла у одній спідницї, щоб то пливти.
— Та я допливу-у!— соромливо закриваючи груди сорочкою, сказала дівчина.
— Але-ж так утонеш!
— Скидай спідницю, на мій хвартух! — закричала Катька.
Векла ухопила Катьчиного хвартуха, привязала його собі на шию і раптом шубовстнувши в воду, окунула ся там з головою.
— На спинку, на спинку!— загарячила ся Катька.
Де стояв човен, глибу було з пару сажнїв. Дївчата у водї купали ся сажнїв на двадцять од берега; там було так, що доросла  людина, ставши на дно, почепки, й задерши голову до гори, могла дибати на берег. Се тут зветь ся— „купатись у глибу“.
Звичайно лїщанські дївчата глибше й не плавають.
Петро Йванович з Катькою напружено стежили за Веклою.
Векла пливла по-дївчачому, себ-то, лежачи черевом до низу, руками невгаваюче каламутила під собою воду, а ще більше валькувала ногами!

“*” Морська свиня—дельфін.
“**”  Бакан —порожня залїзна бочка, маячить у морі напризнаку.

Чим Векла далї одходила од човна, тим валькуваннє частїйшало.
— Та скинь хвартуха! — кричить слідчий, сподіваючись, що ся ціломудрена річ найбільше заважає дївчинї як слїд пливти.
— На спинку, на спинку-у-у!!! —мов божевільна галасує Катька.
Векла лягла на спинку і вже легше попливла до товаришок.
Нарештї таки досягла свого!
Заспокоєні — Корчак з Катькою знов ловлють бички.
Берегом до дївчат насовував ся гурт хлопцїв, котрі камінцями та жменями піску враз позаганяли дївчат у глиб, а все їхне вбраннє забрали до себе.
Допіро хлопцї посїдали під гапкою, стежать...
— Ка-а-атька-a-!!! ось Па-а-а-лїка-a-ш-ка-а!!!
Роздало ся загальне лоскотне дівчаче реготаннє.

А Катька сього цілком не чує, адже вона так по-щирости ловить бички!
— А як же буде з Веклиною одежою?— за кілька хвилин спитав ся Корчак.
— А нехай вона трохи посидить з берега за те, що не послухала, —одказала Катька, напружено прислухаючись до своєї вудки.
— О, нате чорного, — весело сказала рибальчиха, скидаючи з свого гака здорового, чорноперого бичка.
У Катьки бички один по одному чепляли ся. Корчакови мов на злість вони не давались!
— Гляньтe, гляньте, назад пливе!— кидаючи в човен десятого бичка, закричала Катька.
Справдї, Векла уже на кілька сажнїв одпливла у глиб з дївчачого гурту, і знов працює „по-дївчачому!"
Але-ж побічньому глядачеви очевидяче, що удівчини обмаль сили.
— Та ляж на спинку, легше буде!— кричить Катька.
А Векла наче на злість не слухає подруги!
— Та знїми хвартуха-а-а!!!— репетує Корчак.

Та вже Векла нїчого не чує, — її очи, звичайно маленькі, всю мить мало не повискакують!
До човна було ще сажнів з пятнадцять.
— А що, чи допливешь?! — мов сама не чкурне в воду, питає Катька.
— Чи допливеш?!— не втерпів іКорчак, злякавшись... І сам він кожною своєю нервинкою почуває, що властиве він винен — не можна було пускати дївчину на воду.
— Умо-ли-и-и-лась... — ледве дихаючи, простогнала Векла.
— Ой, матїнко! Ой, ой, ой!!! Ря-а-а-ту-у-й-те!!! Ряa-а туйте!!!— заметушила ся Катька, бігаючи по човнї.
І вона враз рвонула з себе одежу і теж шубовстнула в воду!
Корчак мерщій витяг одну кошку, підтягується до другої...

Коли-ж канатом сажнїв на двадцять у глиб до кошки!
— Ой, ой, ой!!! Ря-а-а-туйте-е-е!!! — несамовито кричить Катька з води.
— На спинку, на спи-и-и-нку!!! —ще дужче репетує вона, намагаючись мерщій добрати ся до подруги.
А Векла мов цілком нїчого не чує; вилупивши очи, вона наче онїміла, та знай крутить ся на однім місцї...
— Та лягай на спинку!!! — заголосила Катька, враз налїтаючи на подругу,—пірнула під неї і вибила її на верх води!
У Корчака тим часом і друга кошка в руках.
— Дядїчка, cїдайте на весла!!! —кричить Катька.
А Петро давно на веслах —нїчого не второпуючи, він без ладно, на однім місцї крутить човна.
Два хлопцї раптом попливли з берегу допомочи.
На березї почала ся біганина — звів ся галас...
— Ой, ой, тону! — застогнала Векла востаннє і разом пішла на дно...
— Ой, ой, дядїчко, мерщій!!!— командує Катька.
— Па-a-алїкашкаa-а, не піддайсь!!! — з берега лунають хлопчачі голоси, слїдком до пловцїв.

Нарештї Корчак стямив ся, — він уперто налїг на весла і далеко перш за хлопців опинив ся біля дївчат.
Катька слідком за Веклою щукою пірнула в воду... побула там трошки і раптом випхнула звідти подругу на верх!
Корчак простягнув до Векли весло.
А Векла, хоч і дуже витріщила свої очи, та очевидяче ними вона нїчого не бачить.
Хвиля шпурнула душогубку, вона накілька кроків одскочила
углиб.
— Ой, ой, дядінька, легенько, я триматиму!— нїжно благає Катька, вюном обертаючись біля тонучої; що-хвилини пірнала, своїми плечима підштовхувала Веклу, намагалась як найдовше протримати її на водяній поверхнї!
Ще хвилина — і Катька теж знесилїє!
Так же й хлопцї ще сажнїв на двадцять од них.
А ось таки гапка стала ребром до самої Векли.

Векла наче стямила ся —вона несподівано учепила ся рукою за весло... Але-ж у неї обмаль сили — нема як вилізти на гору!Катька востаннє шубовстнула в воду і з силою, випераючи подругу на верх, сама страшенно стукнула ся об гапку!
Гапка заколивала так, що слідчий мало не впав!
Але сам, хитаючись, він враз злапав Веклу за коси.
Хлопцї, убачивши Веклу в човнї, звільна повертались до берега.
Море, хоч і далеко легше хвилює, але все-ж посуває човна у глиб...
Проти сонця вода показує жовтою, за сонцем — зелена.
— Катька, де ти? — упоравшись з Веклою, злякано крикнув Корчак.
На зеленім ланочку, кроків на десять од човна, визначало ся невеличке червоне кружало — у водяній поверхнї воно злегенька роставало.
— Хлопцї, Катька втонула!!!— непритомно закричав слїдчий.
Хлопцї враз опинили ся біля човна, почали пірнати на вcї боки крутили ся, шукали Катьку — та вона до їхнїх рук не давалася...
— З човна краще шукати!— знесилившись, сказав Палїкашкин товариш.

Векла, ледве дихаючи, накрита своєю спідницею, лежить на днї гапки.
Корчак на веслах, а хлопцї, поспускавши на дно моря „кошки", напружено вслухають ся до своїх рук.
Хвилин за двадцять шукання Палїкашка раптом шубовстнув у воду. А за пів хвилини він винїс наверх Катьку — її череп був цілком розбитий!  Ще Катьку не поклали в човен, а з берегу раптом одноманїтно захарчало:
— „Во-о-ля гу-у-уляла!!!"
Сонце над обрій спускалось... А нї хмаринки!
Хвилї затихли, а море безкрає, як шкло!
Тільки инколи чайка, радісно скиглячи, з розмаху пірне з гори в  воду, схвилює ланочок... Але-ж, злапавши рибку, птах уже ген-ген лопоче крилами в повітрі!
А море величнє — знову вже тихе, спокійне, як те кругле, мовчазне небо блакитне, що всюди нависло над ним!

ВАСИЛЬ КРАВЧЕНКО (1862, Бердянськ – 1945, Ростов-на-Дону)

Надруковано - «Літературно-науковий вісник». Том XLVI, книжка IV, стор. 57 – 102. Львів – Київ. З друкарні Наукового Тов. ім Шевченка, 1909 р.  
Авторська орфографія, лексика та пунктуація збережена

 

Передостання частина

Світлина Миколи Братанова

НОВОСТИ БЕРДЯНСКА

Лента новостей всех порталов города.

INFO. В ЯБЛОЧКО!

Агентство новостей INFO. Бердянск.

МОДНЫЙ КИОСК

Сайты, скидки, объявления и фото.

Город Запорожье

Организации, товары и услуги города Запорожья. Путеводитель

BERDYANSK.NET

Городской сервер интернет-провайдера "Поинт".